Дмитро Хмара: «Ваш проект має вирішувати глобальні завдання»

System to launch satellites into low Earth orbit — так називається спрощена система для запуску супутників на низьку навколоземну орбіту без необхідності запуску ракети з космодрому. Ця система складається з платформи (коптер + аеростат) та ракети,а спроектували її Дмитро Хмара та Олександр Лозінський. 

Проте аби їхній проект розвивався і рухався у потрібному напрямку, від ракети довелося відмовитися, натомість вдосконалюючи аеростат. Тож тепер «космічні козаки» працюють над кулею і цей їхній проект має назву Unmanned Hybrid Air Platform. Дмитро Хмара зробив для SpaceUkraine невеличку екскурсію лабораторією команди Space Cossacks, де вони експериментують та вдосконалюють свою кулю, і розповів про неочікувану перемогу на ActInSpace та захопливу поїздку до Франції.

Відшліфовування ідеї
Перше, що ми зробили, ― це запустили одну з наших ракет зі звичайного дрона. На коптер поставили майданчик, щоб нічого не згоріло. Тож коли ракета стартувала, дрон трохи заколивався і все. А коли запускали вдвічі більшу ракету, то дрону було вже непереливки. Тому ми вирішили його вдосконалити і зробити всередині дірку, щоб реактивний струмінь не бив у дрон, а просто в повітря. Такий дрон виявився значно стабільнішим. Ми думали, що прикріпимо до дрона бубликоподібну кульку, надуємо її і не буде витрачатися енергія. І дрон із кулькою літатиме не п’ять хвилин, а поки там є гелій.

Виявилося, що це дуже важко, коли гвинти всередині, а куля ззовні. Не вистачає плеча прикладання сили, щоб керувати позиціонуванням, вирівнюванням. А тут у нас вже гвинти ззовні і невеличких моторчиків вистачає, щоб керувати такою великою кулею. Якщо раптом куля проб’ється, то гелій виходитиме з кулі поступово, відбуватиметься дифузія, тиск вирівняється і куля буде дуже повільно знижуватися. Якщо ж зламається гвинт, то це ніяк не вплине на кулю, її можна буде спустити в будь-який момент. І це безпечно. До речі, в багатьох країнах дрони не можна використовувати на місцевості, де багато людей, бо він може впасти. А от апарати, які легші за повітря, як наша куля, використовувати можна. Друга наша перевага над звичайними дронами для відеозйомки в тому, що якщо ми стали на точку в якомусь приміщенні, де немає або є легенькі протяги, то куля не створює ніякого шуму, а дрон постійно гуде.

Безпека і відсутність шуму — це наші переваги над існуючими зараз дронами. Хоча скоро все може змінитися. Теперішня наша конструкція з самою кулею набагато ефективніша, ніж попередня з дроном. Гіпотеза, що можна зробити кулю навколо дрона, не підтвердилася, але ракету з нього все ж можна запустити. Проте це вже робота на наступні роки.

Тож ми побачили, що ця ідея багатьом цікава і почали шукати якусь програму, яка б нам допомогла зробити з хобі бізнес. Для стартапів, зазвичай, є акселераційні програми або інкубатори… І коли ми почали шукати, один із відвідувачів спейсмітапів, дуже відомий ментор Вадим Горенко, який працює в Google, порадив нам спробувати себе в Business Factory у Unit City Василя Хмельницького. Тож ми подалися на цю програму і були шоковані, як нас прийняли. Програма була реально орієнтована на бізнес. Але вона більше менторська — ніхто нічого не бере взамін, а просто хоче розвивати підприємництво в Україні.

На Business Factory нам відразу сказали, що ідея з кулею і ракетою занадто складна. У світі є кілька компаній, які займаються ракетами, а кулю таку взагалі ніхто не робить. Нам порадили походити-попитати у потенційних замовників, що їм конкретно треба. Більшість замовників говорили, що ракета — це класно, але куля сама-собою дуже цікава річ. Тому що за кілька останніх років дрони створили ринок — їх часто використовують у сільському господарстві, у відеозйомці та ін. Але у дронів є кілька проблем, які куля могла би вирішити. Наприклад, кожні 20 хвилин дрон потрібно підзаряджати, а куля може висіти в повітрі скільки завгодно, інколи й до двох місяців літають.

Є величезні дрони, які живляться від розетки. У цих дронів є ліміт по висоті — коли такий дрон підіймається на вищу висоту, то важче важить кабель. А щоб підняти важчий кабель, треба щоб кабель був ще товстішим, аби передавати більше енергії. Тож виходить замкнуте коло. Та й вище 150 метрів вони не піднімаються. Ізраїльська компанія, з якою ми спілкувалися, до дрона продає машину, в якій цей дрон перевозиться. Це дуже дорого коштує. Потенційний покупець нам розповідав, що якось такий дрон не справився з поставленим завданням. Біля Києва є колишній радянський завод, який зараз модернізували, і він кілометр один бік і кілометр в інший. Таких заводів є багато по Україні й 150 метрів не вистачає, щоб охопити всю його площу, повісивши дрони з інфрачервоними чи звичайними камерами. Якби ж цей дрон міг піднятися на 300—500 метрів — це було б супер. І щоб він висів там добу чи хоча би 8 годин. Інший замовник брав участь у навчаннях МНС у Карпатах під час надзвичайної ситуації. Їм потрібно було «розвернути» зв’язок. Вони думали, що піднімуть дрон, де буде ретранслятор, який забезпечуватиме зв’язок. Але їм теж не вистачило 150 метрів. А це ж Карпати!

Тоді ми зрозуміли, що поки треба покласти ракету на найвищу поличку в нашій лабораторії, і спробувати зробити кулю. А тут якраз і конкурс оголосили. Ми, правда, не дуже хотіли брати в ньому участь, бо вже мали завдання і хотіли якомога швидше зробити прототип. Дуже хвилювалися, що якщо братимемо участь у конкурсі, то наша робота дещо пригальмує. Воно так і сталося, але…

Перед конкурсом у нас майже все було готове. А до цього ми майже рік шукали плівку. В нас тут в лабораторії є кілька видів плівок українського виробництва, які ми замовляли. У плівки, яку ми робили на замовлення, є кілька шарів. Їх склеюють/спаюють на заводі, тому вона гірше пропускає гелій, ніж звичайні плівки. І буквально перед самим конкурсом ми її отримали — ту, яка нам найбільше підходить. Звісно, потім будемо ще експериментувати і шукати щось інше, але поки що цього достатньо. Тож коли вона прийшла, я за 15 хвилин перед конкурсом зробив невеличку кульку.

Те, що ми виграли, було для нас великою несподіванкою. Думаю, нам допомогла пропрацьована бізнес-модель. Ми дійсно спілкувалися з клієнтами і модернізовували наш винахід. У нас було приблизне бачення того, що хочуть купити, і ми приблизно порахували, скільки це коштуватиме.

Минулого року ми брали участь у Vernadsky Challenge, і були на осінньому хакатоні Space Valley у Дніпрі, де теж вийшли у фінал, — на обидва конкурси подавалися ще з ракетою. Ми і на ActInSpace прийшли з ракетою… Але вперше змінили наш проект на Business Factory, а потім і на хакатоні за порадою менторів. Нам також підказали, що з нашою кулею ми можемо податися на конкурс DGA05— Increase the autonomy of drones using balloons від DGA (Directorate General of Armaments) — організації, яка займається безпекою в Франції та ЄС. Тож ми подали заявку про кулю і за місяць зробили великий прототип — три на два метри.

Як усе працює?
Наша головна ідея в чому — ми хочемо, щоб дирижаблем (кулею) було дуже легко керувати. Як звичайним коптером. На пульті для меншої моделі в нас тільки кнопки вправо/вліво і вверх/вниз, а якщо дві кнопки натискаєш, він ще по колу може обертатися. Куля буде наповнена гелієм, а гелій дає Архімедову силу, він легший, ніж атмосферне повітря. Тож куля підіймається вверх і не витрачає енергії на підйом і боротьбу з гравітацією. Але якщо нам треба опуститися, ми просто стискаємо конструкцію всередині кулі. Таким чином всередині неї збільшується тиск і густина, куля стає важчою і підйомна сила падає. Ми хочемо, щоб це було швидко і зручно, тому працюємо над швидкою реакцією.

Раніше ми думали, що це можна робити з напрямними, коли будуть додаткові ребра жорсткості, які стискатимуть плівку. Але виявилося, що сучасні матеріали дуже класні і ми можемо просто стискати плівку, наче стискати м’ячик. По шаблонах із плівки вирізаємо викрійки, спаюємо їх на спеціальних станках. Спаюємо самі, бо більше в Україні цього ніхто не робить. У нас є для цього три станки, але все починалося з паяльника, який ми самі переробили — поставили підшипник і тефлонову стрічку. На станках вона також використовується — щоб не прилипало, коли спаюєш. Важко і довго спаювати вручну, бо виходить дуже багато швів, тому ми хочемо якось це автоматизувати. Сашко в нас робить усі шаблони для кулі, спаює їх. Також він експериментує з клеями, бо тут не все можна спаяти, ще потрібно і склеювати. Ми вже перепробували всі українські клеї, і поки найкращий клей для гнучких плівок вітчизняного виробництва — це харківський клей АСКО УКРЕМ. Із 30 різних клеїв тільки він один нам підходить, бо гарно тримає тиск при низьких температурах і великій кількості згинань він тримається.

На кожному шві є дірочки-люверси, до люверсів ми прикріплюємо нитки на кожен шов, а всередині кулі є мотор. Ми хочемо запатентувати як там усе з’єднано в оригінальній конструкції. І ось весь цей механізм рівномірно стискає кулю, тиск збільшується і куля опускається. Оболонка на 3,2 метри має 6 кубів. Власна вага конструкції три кілограми і три кілограми ваги вона ще може підняти. З цим внутрішнім механізмом ми дуже багато експериментували, думали, консультувалися з менторами. І нарешті знайшли чудове рішення, дуже легеньке й елегантне, і воно добре працює. Із нашою великою конструкцією і кулею ми ніяк не могли поїхати в Тулузу, тож вирішили зробити менший прототип, який піднімає всього кілограм. А менша конструкція має об’єм усього один куб і діаметр 1,9 метра. Вона вся помістилася у невелику видовжену коробку і важить усього 350 грамів. Ми ще й камеру на 60 грамів повісили, кращі акумулятори поставили.

Боялися, чи куля просто підніметься, а вона ще й зайвих півкілограма може переносити. Замість алюмінію ми використали карбон, який важить всього 8 грамів на 1 метр погонний. Бо один погонний метр алюмінію, який ми використовували раніше, важить 63 грами. Через те, що плівка класна, ми відмовилися від ребер жорсткості, тож по периметру з шести карбонових прутиків робимо коло, натягуємо на нього плівку, надуваємо її і чіпляємо до кулі три невеликих блоки електроніки плюс камеру. Дуже вдала конструкція вийшла. На жаль, нам не вдалося показати її в Тулузі, але ми знайшли, де можна купити гелій. У Тулузі гелій із доставкою коштує дешевше, ніж в Україні. Абсолютно такий самий балон, який ми тут купували більше ніж за 110 євро, в Тулузі коштує 56 євро. Тож ми були дещо здивовані.

Карбон у нас китайського виробництва, бо в Україні робити в чотири рази дорожче, ніж купувати в Китаї. Електроніка також китайська. Усі корпуси та комплектуючі надруковані на 3D-принтері. Гелій теж не український. А плівка у нас українська, її роблять у Києві. На жаль, вона не такої якості, як би нам хотілося, тому ми ще в Німеччині будемо замовляти, щоб подивитися, чи їхня краща. Є заводи, де плівку виробляють у великих об’ємах. Сподіваємося, що вона там якісніша, але дуже багато треба грошей, щоб купити мінімальну партію. Раніше ми купували її по кілограму, а той моток, що у нас зараз є, нам має вистачити на 12 куль. Він важить всього 15 кг, а великі заводи в Харкові чи Миколаєві виробляють тільки від 200 кг.

Хакатон ActInSpace
Ми прийшли на ActInSpace з трьохметровою кулею. В перший день хакатону ми показали презентації, поправити її нам допомогла Світлана Хутка. Вона розповіла, як мають виглядати презентації, як виглядали презентації проектів, які тепер відомі у всьому світі — в Uber, у AirBnB. Коли ми розповідали про свій проект на фіналі, то хоча й тренувалися, але все одно зробили багато помилок. Але у півфіналі в Тулузі все вже було набагато якісніше. Тетяна Тимченко, яка допомагає нам із маркетинговими дослідженнями, розповідала, а ми з Сашком відповідали на технічні питання. Ми навіть вклалися у половину відведеного нам часу, тому журі просило нас розказати ще щось цікаве.

Крім того, Вадим Горенко допоміг нам із бізнес-моделлю. Вона висить у нашій лабораторії, ми з нею досі працюємо, експериментуємо. Шукаємо партнерів, що продавати, звідки і що купувати… Ми також боялися, що українські підходи не відповідатимуть світовому рівню, але коли побачили презентації інших команд в Тулузі, то зрозуміли, що українські ментори підготували нас на світовому рівні й ми за це їм дуже вдячні.

Дуже гарно був організований хакатон ActInSpace, було багато менторів, які нам підказували і про технічні, і маркетингові підходи, і як себе показати, і як подати матеріал. Ментори приїжджали навіть уночі й допомагали. На хакатоні були створені всі умови і багато хто лишався там на місці, в Національному авіаційному університеті, в NAU HUB. А фінал проходив в ангарі НАУ.

Друге місце на хакатоні зайняли FutureMechanics, дуже сильна команда. В нас із засновниками цієї команди давній зв’язок. Ми з ними консультувалися ще перед Vernadsky Challenge. І про маркетинг вони нам розповідали, і щодо технічних питань допомагали. Раніше ми про ракету спілкувалися, а зараз більше про кулю. Ми думали, що саме вони переможуть, у них був цікавий і сильний проект — щоб автомобілі обмінювалися між собою інформацією, аби уникнути якихось аварійних ситуацій. Це зараз дуже актуальна тема, ми бачили аналогічні проекти з інших країн у Тулузі. В них дуже потужна і маркетингова, і технічна складова. Це диво, що ми в них виграли. Проте вони не ображаються, а готові співпрацювати. Ще був класний проект із вирощування комах для їжі у космосі. Думаю, більшість компаній ідуть у космос тому, що там є нові ресурси, яких не має на землі. А вирощувати їжу в космосі — це також один із видів ресурсів і досить перспективний проект. Але він, на жаль, не пройшов.

Мені ще дуже сподобався проект Діми Костренка. У нього є космічний планер — ракетоплан. Він хоче зробити його більшим, а щоб тестити думає винайняти вертоліт, бо ракетоплан буде важким і там працюватимуть двигуни. Ми з ним попередньо домовилися, що він використає нашу кулю. У шатлів була проблема, що вони не могли самі нормально літати, спускатися, але ідея отакого космічного літака — про це навіть Маск говорить. У нього ж є проект за 30 хвилин у будь-яку точку землі через космос. Про це говорить і Ричард Бренсон, він зараз туристів хоче почати катати. Але його ідея — це переліт зі США до Європи за 40 хвилин через стратосферу. Оці от багаторазові космічні літаки — дуже перспективна ідея і всі на неї чекають. Не 12 годин летіти у США, а півгодини — це ж вирішить багато питань.

Зараз у багатьох країнах будують космопорти, які зможуть приймати такі кораблі. Я знаю, що в Дніпрі є така ідея. Зараз має бути реставрація їхнього аеропорту, і є дуже активні люди, які пропонують думати про те, щоб приймати у себе майбутні космічні кораблі від Маска, чи від Бренсона, чи від швейцарської компанії, яка теж над цим працює. Великобританія і Швейцарія вже будують у себе такі спейспорти, адже вже зрозуміло що і як, і скільки це коштуватиме. У Штатах уже є спейспорт «Америка». І тут така штука, що або Україна стане хабом, куди будуть прилітати космічні кораблі і потім звідси люди роз’їжджатимуться по всій Європі, або українці будуть прилітати в Польщу і звідти їхати сюди… Тож у нас є шанс і Дімин ракетоплан може з цим дуже допомогти. Раніше в нього була ідея, щоб цей ракетоплан пускали в космос і він на різних орбітах випускав супутники, але більша перспектива використовувати його для транспортування пасажирів.

На хакатоні було дуже багато цікавих людей, наприклад, Радій Редутний, який представив відразу два проекти. У нього є своє паливо і класне його застосування — для дослідження місяця. Якби ж оцим усім проектам була якась допомога, якісь акселератори чи інкубатори. Нас запрошували в Європу, в Прибалтійські країни, де є подібні акселератори, орієнтовані саме на аероспейс. Вони дають якусь початкову фінансову підтримку і вчать, як продавати себе, як залучати кошти в проект. Нам такого дуже не вистачає. Для ІТ, для агро, для фінансового сектору в нас багато чого є, а для аероспейсу геть мало. Крім компанії Noosphere Ventures, мабуть, ніхто більше в Україні серйозно не займається космосом.

Ми дуже вдячні Олександру Буткалюку, який поділився своїм досвідом після перемоги в конкурсі NASA Space Apps Challenge з проектом Mars Hopper і радив, як нам спростити механізм для нашої кулі. Він нас надихав і підштовхував. Не знаю, чи без його підтримки нам вдалося б доробити прототип… Також нам дуже допомагала Наталя Боротканич. По-перше, вона з допомогою Ксенії Семенової-Шелевицької зорганізувала ActInSpace в Україні. І після перемоги нас всюди водила, і під час півфіналу, і взяла на себе велику частину роботи щодо голосування за відео. Бо ці відео, до речі, були закриті, вони були у спеціальному списку відтворення. Лише ті, хто зайшли за лінком, подивилися відео і зацікавилися ним, проголосували. Таким чином приз глядацьких симпатій виграла німецька команда, а нам не вистачило всього 200 голосів. У нас було 1500, а в них — 1700 голосів…

Поїздка в Тулузу
До цього ActInSpace проходив лише у Франції, потім тільки в Європі, а цьогоріч уперше відбувся міжнародний конкурс, де були команди з усього світу. Конкурс проводиться раз у два роки і організовує його Європейське космічне агентство та Французький національний центр вивчення космосу. Цей, здається, вже четвертий. У перший день у Тулузі відбувся фінал французького ActInSpace. Ми дивилися, як виступають французи, трішки вчилися, намагалися перероблювати презентацію. У французів змагалося десь 20 команд. А наступного дня був міжнародний півфінал, у який вийшло 29 команд. Нас розбили по групах і півфінал проходив у бізнес-школі. Організатори не думали, що буде аж так багато команд, тож там було дещо мало місця, і, за правилами безпеки, не можна було нічого приносити. Тому, на жаль, ми не змогли у півфіналі надути нашу кулю, але ми її розклали, показали, як воно все працює.

Із нашої групи перемогла команда дуже молодих людей. У них була класна ідея — використовувати патенти NASA для усіляких фільтрів. Наприклад, для очистки води від ртуті, бо моря й океани дуже нею забруднені. Гарна глобальна ідея, розумні молоді люди і якось нам відразу було зрозуміло, що вони виграють. Але якби ми все ж змогли надути нашу кулю, то, думаю, шанс позмагатися з переможцями у нашій групі точно був би.

У нашій групі було 6 команд, а в наступних групах, здається, по 5 команд. У день півфіналу команди по групах виступали з самого ранку, даючи відповіді на найрізноманітніші питання. Результати нам не оголошували, а з бізнес-школи, де відбувалися виступи, ми рухалися у виставковий центр. Спочатку в центрі була офіційна церемонія, показували цікаві дитячі проекти, різні компанії себе презентували, спонсори розказували про свої плани та ідеї. Потім із кожної групи почали викликати по команді й тільки тоді ми зрозуміли, що це фінал і що ми не пройшли. Переможці з груп ще раз презентували свою розробку, але вже на великій сцені. Тобто ту презентацію, яку ти подав за два дні до початку конкурсу, ти показував на півфіналі, а потім, якщо проходив, і на фіналі. Тому ми зрозуміли, що презентацію треба готувати добре і заздалегідь.

Австралійці, які виграли у цьому конкурсі, хочуть зробити глобальну систему слідкування за дронами — всі дрони мали би бути пронумеровані, щоб їх легко можна було відслідкувати. Щоб усі виконували правила, скажімо так. Хороша ідея, та й свою презентацію вони взагалі почали з мультика «Футурама», де все літає, дрони щось носять — скажений повітряний трафік. І от вони хочуть це все врегулювати, спостерігати за усіма дронами із супутників. Зараз є аналогічна система слідкування за літаками Flightradar24, завдяки їй можна подивитися де який літак летить. Тож австралійці хочуть таке саме для дронів зробити.

У нашій окремій групі також були дуже класні проекти і ми очікували, що хтось саме з них виграє. Наприклад, хлопці з Німеччини зробили систему, яка дозволяє проводити 3D-сканування на місці аварії і 3D-сканування автомобіля чи супутника на заводі. Потім, якщо стається якийсь інцидент, ти робиш 3D-зйомку. У них є шолом і спеціальні джойстики, і ти в будь-яку хвилину можеш подивитися як що розліталося і з якою силою. Наче у фантастичних фільмах! Ми думали, що вони виграють.

Була ще дуже класна іспанська команда, яка пропонувала позиціонування по зірках. Якщо залізти в колодязь, то звідти видно чорне небо й зірки. Тоді сонце нас не сліпить, бо зазвичай ми бачимо розсіяне світло. Але для цього не потрібно залазити у колодязь, а можна використовувати плівки. Зараз є спеціальні поляризаційні окуляри. Вікінги ж плавали і навіть коли було хмарно, вони бачили сонце, бо у них були спеціальні камінці. Але де теперішня цивілізація, а де вікінги — за той час технології дуже удосконалились. Все, що раніше до GPS літало в космос, орієнтувалося за зірками. Ідея не нова, але іспанці зробили маленький пристрій, який дозволяє подивитися на небо навіть удень і побачити де які зірки. А якщо ми знаємо карту зоряного неба, то ми миттєво можемо визначити, де знаходимося. І не потрібно ніякого GPS чи WiFi. Вони б з цією ідеєю теж цілком могли виграти.

У польській команді були військові. Їм для їхнього ролика база NATO давала винищувача. Класні хлопці. Дуже хвилювалися, що програли, а на фінал прийшли реально у формі. Проте й коли були у цивільному, то ходили строєм.

Із фіналу ActInSpace у Тулузі ми зробили свої висновки і хочемо поділитися ними з наступними командами. Найперше це те, що ваш проект має вирішувати глобальні завдання. Це реально має бути важливе для людства завдання і воно має вирішуватися. Такі проекти мають найбільше шансів виграти. По-друге — дуже важливий вау-ефект. Ваш проект має вражати. Якби ми змогли показати наш прототип, то це, звісно, зіграло би нам на руку. Бо оцінка виставлялася з 20 балів. Ми не знаємо, скільки нам дали балів і не змогли отримати таку інформацію. Можливо, потім буде відомо. Тож із цих 20 балів 8 — це комерційна складова. Оцінювалася модель, за якою працює компанія, що вона продає, об’єм ринку. Ще 4 бали — інновація. Наскільки це ново й цікаво, чи є там якась інтелектуальна власність. Наступні 4 бали — наскільки це соціально важлива проблема. І останні 4 бали — персональні враження журі. І вже знаючи це, можна якось доводити по кожній із цих категорій свої показники.

Тож те, що проект глобальний, гарно прорахований і відразу вражає журі конкурсу — це важлива річ для того, щоб виграти. І ще багато країн окремо зробили фінал. Був день хакатону, коли стомлені команди 24 години щось роблять, проходять відбір, а потім окремо роблять день, де ці команди, відпочивши і краще підготувавшись, презентували свої ідеї. Нам всі це казали, французи, й німці. У них саме така схема була. Це дозволяє журі якісніше відібрати команди, а командам краще підготуватися. Тому нам би хотілося, щоб наступного року в Україні на ActInSpace і на NASA Space Apps Challenge фінали відбувалися окремо. Цього року відбір в Україні відбувся вперше і організатори з українського боку, напевне, боялися, що нікого не зацікавлять, тому відібрали тільки 50 учасників, хоча заявок було набагато більше. Думаю, це обов’язково врахують при відборі наступного року, тож буде ще більше людей і все буде набагато якісніше.

Ті, хто робив щось класне у презентації — вставки, фото, відео, мали більше шансів виграти. Деякі презентації взагалі виходили за рамки 6-ти відведених хвилин, але вони були такими класними, що журі терпіло. Ми думали, що це дуже-дуже серйозний конкурс, але навіть на такий серйозний конкурс треба робити класні презентації. Це потрібно мати на увазі.

Цікаві знайомства і здобутий досвід
У Тулузі ми познайомилися з цікавими людьми, обмінялися ідеями, попідказували один одному як і що. Наприклад, домовилися з іспанцями, що будемо брати їхні датчики для позиціонування на свою кулю. Команда з Аргентини хоче замовити у нас прототип для агропромисловості. Була ще команда з Гватемали, де була українка Вікторія. Вона прилетіла в Тулузу, а потім зібралася до себе на батьківщину у Львів. Їхня команда архітекторів-дизайнерів у агропромисловості хотіла використовувати супутники різних конструкцій, щоб боротися з негодою, з якимись інцидентами, вони теж могли б використовувати нашу кулю для спостережень.

Важливою штукою також була алея стартапів. Вона не стосувалася конкурсів ActInSpace, бо сам конкурс проходив у рамках Toulouse Space Show. На алеї були окремі космічні стартапи, з засновниками деяких вдалося поговорити. Наприклад, одна з ідей, яку ми хочемо показати і обговорити в нас — це геодезична ракета. Вона піднімається на висоту від 50 до 150 км і дозволяє тестити обладнання. У нас в Україні багато ракетомоделістів і це те, чим вони можуть займатися. В ракету поміщають обладнання, яке потрібно тестити на великих висотах або у прискоренні. І вам навіть не потрібно запускати супутника. А для тих, хто цікавиться електронікою, є цікавий набір конструкторів Arduino, які роблять багато роботів та ін. Ми познайомились з командою, яка робить Arduino для космосу. Ти купуєш дешевий Arduino, налагоджуєш, щоб усе працювало, потім купуєш у них точно такі самі плати і, програмне забезпечення, яке ти вже налагодив на дешевих Arduino, запускаєш у космос на новій платі. Це дуже здешевлює розробку і не потребує спеціального обладнання. Я не знав, що таке є.

Кафедра теплотехніки і енергозбереження (ТЕ) в КПІ запускає супутники. Два супутники вже запустили, третій готують до запуску і це буде перший, в якого буде камера. Ми з ними спілкувалися щодо камери, а вона коштує 15 тис. доларів. І до неї ще потрібно лінзи спеціальні, бо ж камера у космосі буде працювати. Якщо ми робимо атмосферний супутник, то нам теж треба якусь спеціальну камеру. І от ми приїжджаємо в Тулузу, а там вже повно готових камер, які спеціально розроблені для космосу. І вони не так дорого коштують. Ти просто купив, поставив — і вже однією проблемою менше. Так, світ змінюється, і є багато чудових розробок, які ти можеш використати. Тож ми вдячні українських організаторам ActInSpace, що нам вдалося потрапити в Тулузу. Не лише на конкурс, а й для того, щоб поспілкуватися з представниками космічної промисловості.

Ми також отримали запрошення на Space Industry Day, подивились, як там налагоджують контакти, нам дали кілька порад. Захід був не просто для фану чи космічних аматорів — там роблять бізнес. І це дуже корисно, якщо ти хочеш рухатися і з хобі зробити бізнес. Не знаю, де ще можна отримати такий хороший досвід. Бо в Україні космос — це щось для людей дуже складне, неймовірне і врешті фантастика. А там — це реальність, іноді набагато ближча, ніж нам задається.

У Європі знають, що ми космічна держава, але не розуміють, чому ми пропонуємо так мало космічних стартапів. Поляки звертають увагу на те, що Україна запускає ракети по всьому світу, а в Польщі дуже багато космічних ініціатив. Там це дуже популярне і в них багато планів — своя станція, де вони імітуватимуть Марс, скоро у них буде конкурс марсо- і місяцеходів. Вони дуже активно працюють, у них є кілька акселераторів, які орієнтовані на аероспейс і дуже багато консалтингових кампаній. А в нас хоч і є ракети, та це дуже важко перетворити у якийсь реальний бізнес і комусь продати. Проте, думаю, що все зміниться, є дуже багато людей, які хочуть цих змін, хочуть реформувати цю сферу. Бо зараз за законом тільки державні установи можуть займатися космосом. І багато хто бачить у цьому проблему. Тож ми не лише сподіваємося на зміни, а й намагаємося самі говорити і допомагати людям, які про це говорять. Лобіювання інтересів приватного космосу в Україні — це дуже важливо.

На Toulouse Space Show познайомилися з Володимиром із Києва, він один і співзасновників стартапу, який робить елементи контролю живлення для супутників. Вони вже продають, у них є свої клієнти й замовлення, свої програми й розробки. Він там займається маркетингом і дав нам багато корисних порад, як спілкуватися з європейськими клієнтами.

Ще є одна польська консалтингова компанія Kapitech, яка була одним зі спонсорів українського ActInSpace. Серед консультантів компанії є українці, вони допомогли в Україні організувати конкурс і там на місці знайомили нас із іншими командами, показували, вводили в курс справи. Ми також бачили, що українці ходили по виставці, але, на жаль, не вдалося з усіма познайомитися. Не знаю, правда, чи був хтось із державних установ.

Мрії, плани й реальність
Коли ми повернулися з Франції, у нас вже було два закриті пітчинги для приватних інвесторів. Ми маємо замовників, які хочуть спробувати протестувати прототип для відеозйомок, спостереження, підйому на висоту, для розважальних потреб. Тож наше завдання на найближчий місяць-два — зробити 12 прототипів. Причому два із цих запитів надійшло саме від менторів, які допомагали нам у різних програмах. Ну дуже їм кортить спробувати!